До річниці перепоховання Т. Г. Шевченка

Усі ми зі шкільної лави пам’ятаємо проймаючий сумом шевченківський заповіт: „Як умру, то поховайте Мене на могилі, Серед степу широкого, На Вкраїні милій”. Приневолений жити віддалік Батьківщини – в Орській фортеці, в Новопетровському укріпленні, в холодному і байдужому до доль людських Петербурзі – Шевченко часто й тяжко хворів. Та найтяжче він страждав від нестерпного, невиліковного душевного болю – самотності, єдиного супротивника, проти якого поет був безсилий. Неможливо навіть уявити, як геній потерпав від витончених моральних тортур царської охранки, коли йому на довгі роки заборонили читати, писати і малювати. Все своє стражденне життя, поневіряючись на чужині, Шевченко плекав надію на домашній затишок й умиротворення у власній хаті біля Дніпра-Славутича. Ця омріяна думка додавала йому сил і снаги в трагічному житті, в якому він був вільною людиною лише 12 років.

Та судилося поетові знайти останній прихисток на „Вкраїні милій” вже в домовині. Його обтяжене людським горем серце зупинилося 26 лютого (10 березня за н. ст.) 1861 р.

Останній і урочистий шлях на Батьківщину проліг через Москву, Орел, Ніжин, Бровари. У Києві попрощатися з улюбленим поетом в центрі міста злякана й вороже налаштована влада заборонила. Тому проститися з Кобзарем дозволили лише в церкві Різдва Христового, неподалік Дніпра.

Символічно, що і через 100 і більше років влада Києва все ще так само, як і за царя-самодержця, боялася нищівного і мудрого Тарасового слова, забороняючи відмічати День перепоховання – тобто День пам’яті Тараса Григоровича у столиці України. А все тому, що влада завжди боїться правди. І те слово правди, що ніс народу Шевченко, викликало страх і ненависть можновладців. Певен, що і сьогодні наші властолюбці потаємно побоюються поета, який заповідав: „Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте”. І знову, як і їх попередники, бояться правди – нищівної, без огляду на осіб та їх регалії. Та народ, навпаки, саме за це любить і безмежно поважає свого великого й незрівнянного Кобзаря.

10 травня (за н. ст. 22 травня) 1861 р. на крутій Чернечій горі поблизу Канева знайшла вічне упокоєння душа славного сина українського народу Тараса Григоровича Шевченка.

Хай мирно спочиває безсмертна душа Тарасова і хай прилучаються нові покоління українців до волелюбної поезії Шевченка. І прагнуть бути, як і заповідав поет, вільними і не боятися „кайдани порвати”. Бо  і сьогодні сила-силенна панів, налаштованих будь-що надіти на народ „кайдани” безвиході та зробити з нас своїх кріпаків.

Микола ПІДМОГИЛЬНИЙ,
почесний громадянин Жовтневого району м. Києва,
к.т.н., доцент